Читати книгу - "Ходіння Туди і Назад"

− Отож. Якісь наші донори стали занадто самовпевнені. І цей конфлікт між Авророю та Іллею, до речі, це засвідчує.

− Так, − Каміла замислилася. − Справді. Я про це якось і не подумала. А ти правий. Не скажу, що раніше вони дослухалися до сторонніх думок і порад, але принаймні ніколи не були такі категоричні, такі не прогнозовані. Якийсь внутрішній цензор гальмував їхні сміливі задумки, які могли б так чи так стати небезпечними, сумнівними.

− А що ж змінилося?

− Це ти, Метре, мусиш сказати.

− Якби ж знаття, − сумно констатував чоловік. − Я можу лише припускати, але не стверджувати. Якась невідома сила впливає на них. І я відчуваю, що коріння її росте звідти, звідки й решта наших проблем: і Коридор почав занадто часто про себе нагадувати, і ново присталих дедалі меншає. І, відчуваю, наші негаразди на цьому не завершаться…

− Тіпун тобі… − Каміла не стрималася.

− Ну, ну. Не розкисай. Упораємося. Що там іще цікавого?

− Та ніби нічого особливого. Усі працюють: пишуть, малюють, грають…

− Добре.

Метр підвівся й підійшов до дверей. Уже був узявся за ручку, щоб їх відчинити, аж раптом вони відчинилися самі, мало не збивши його з ніг, і до кімнати влетів розпашілий і страшенно збуджений Мирон.

− Мироне? − Метр розгубився. Яке нахабство! Отак без дозволу вриватися в його кабінет! − Що сталося?

Мирон намагався відсапатися, щоб спромогтися сформулювати свої думки, що бджолами вирували в його голові.

− Метре, вибачте. Заради Бога вибачте. Просто це неприпустимо. Такого ще не було. Ніколи…

− Та що врешті сталося? − не втрималася Каміла. − Ти ж мало не прибив Метра дверима.

Закид, звісно, цілком безглуздий. Навряд чи хтось у Нічгороді міг когось прибити, але хлопець знітився.

− Та вибачте… − розгублено пробурмотів, і Метр вирішив вступитися за бідолаху.

− Пусте. Розповідай по порядку, що сталося?

− Хтось краде мої ідеї, − випалив він на одному подиху так, наче сам боявся сказаного.

Чоловік із жінкою перезирнулися. Почуте справді вражало, бо такого просто не могло статися в Країні. Жоден донор ніколи б не наважився вкрасти в іншого ідею, якби той нею сам не поділився. Це найстрашніший злочин, який тільки можна було уявити. Тому ніхто й ніколи такого собі не уявляв.

Метр спохмурнів і попросив хлопця аргументувати свої слова, бо ж таке страшне обвинувачення не можна ставити на хистких підвалинах.

− А я аргументую, − Миронів голос звучав невпевнено, і це лякало ще більше. − Я давно вже замислив для свого Світозара чудову рок-оперу. Каміла не дасть збрехати − я нещодавно ділився з нею своєю ідеєю…

− Так, − мовила жінка, − я розповідала про це Метрові. То що ж сталося? Хтось украв цю ідею? Чи тобі зараз не про мене йдеться?

− Боронь Боже. Та що ти, Каміло! − Композитор замахав руками, відхрещуючись від такої думки. − Мені б і в голову ніколи не вклалося. Та й ніхто з наших ніколи б такого не зробив…

Обидва слухачі пильно й здивовано глянули на юнака. Що це все означало? Хто ж іще, як не їхні, міг украсти ідею? Зворотного зв’язку між жителями Країни й Реальності не існувало.

− Мироне, не муч. Що ти маєш на думці? − Метр був пригнічений. Новини щодалі були гірші й гірші.

− Я вже досить давно виношував свій задум, але все не наважувався за нього взятися, бо розумів, що це вкрай важка робота, що забере багато сил, тому хотів добре підготуватися. А коли я нарешті наважився взятися за гітару, то вирішив спершу подивитися, що там у Реальності поробляє мій реципієнт. І що ви собі думаєте? Він грав. Він сидів і награвав на своєму інструменті мелодії, які досі лише крутилися в моїй голові, лише визрівали в моїй уяві.

Присутні розгубилися. Але цьому мало бути якесь пояснення.

− Думаєш, до нього під’єднався ще якийсь донор?

− У тому-то й річ, що ні! − Мирон просто вибухнув емоцією. − Він сам її створив!!!

− Це неможливо, − категорично заявила Каміла. − Такого не може бути.

− Може, − наполягав хлопець. − Ви ж знаєте, що вони й самі можуть творити. То чому б і він не зміг?

− Можуть. Це правда, − втрутився Метр. − Ми знаємо. Але ми знаємо й те, що на справді вартісні, геніальні твори вони неспроможні. Це просто вправляння, тренування, шліфування їхньої майстерності. А якщо музику, яку замислив ти, і справді написав Світозар, то вона має бути саме геніальною.

− Вона така і є. Ви б тільки почули…

Хлопець поринув у свої думки. Він ніби прокручував у голові аудіозапис і насолоджувався ним.

− То як же реципієнт без донора може таке створити? − вивела його із задуми Каміла.

− Не знаю, − промимрив Музикант. − Тому я до вас і прийшов. Сподівався, що ви мені це скажете.

Запала тиша. Сьогодні це вже не перше запитання, на яке слід пошукати відповіді.

− Слухай, Мироне… − Каміла всміхнулася. − А може, ти сам йому ту музику надиктував, а потім просто забув?

− За кого ти мене маєш? − Юнак аж побуряковів із люті. − Я що, по-вашому, недоумок якийсь? Не пам’ятаю, коли й до кого під’єднуюся? Не забувайте, ми не в Реальності. Тут усі притомні. Немає ні алкоголіків, ні наркоманів, що страждають на амнезію…

− А як інакше це пояснити? − Каміла теж розлютилася. Їй здалося, що хлопчина з нею не достатньо шанобливий. − Якби якийсь донор украв твою ідею, я ще могла б це зрозуміти. Але те, що це міг зробити реципієнт, − абсурд. Цього просто не може бути!

− Але це так. − Мирон уже мало не плакав. − Світозар створив музику, про яку я лише мріяв. Він зробив це без моєї участі!

Усі мовчали. Та й що тут скажеш? Треба мандрувати в Реальність і на власні очі подивитися на весь тамтешній безлад. Метр негайно почав збиратися в дорогу, а Каміла зголосилася його супроводжувати.

Імені Дениса Лісового я досі не знала, хоча воно, як з’ясувалося, досить відоме не лише в Україні, а й за її межами, зокрема в Польщі, Росії, Ізраїлі, де перекладали його книжки. Про те,